Історичні новини

Село Великий Острожок має свою назву з XІV ст., але історія його почалася набагато раніше.(17, ст.673) Місце на пограниччі лісу і степу давали людині найбільше користі: З лісу люди добували прожиток і одяг, у лісі знаходили захист в часі небезпеки, а на вільному полі легше було побудуватись, вигідніше тримати худобу й займатися рільництвом. Річка давала воду і рибу. Значні поклади керамічної глини та каменю також приваблювали людей.

На пагорбі біля річки Витхла, за 1 км. на північний схід від сучасного села знаходиться поселення черняхівської культури. Дане селище розташоване в долині “Трьох річок”, займаючи залишки пологих берегів.(мал. 1) Його розміри 400х100 метрів. Ця місцевість не потребувала штучно створених укріплень, так як ріки, лісові гаї і болота служили природним захистом. Поряд знаходилися родючі чорноземні ґрунти, чисельні луки, що сприяло землеробству та скотарству. Поселення було відносно невеликим і займало площу близько 1 га. Будинки розміщувалися безсистемно. Люди жили в наземних житлах і напівземлянках глибиною до 0,5 м., в формі близькій до квадрата, із піччю-кам’янкою з північного боку. Стіни будинків стовпової конструкції, складалися із стояків і жердів обплетених лозою і обмащених глиною. Розміщено багато зернових і господарських ям різної будови і розмірів. Серед речових матеріалів, що весною виорюються на поверхню, основну масу складає кераміка, виготовлена із місцевої сіро-клейкої та червоної глини без допомоги і з допомогою гончарного круга. Горшки різних форм, орнаментовані часто прямими або хвилястими лініями.(фото 1-7)

Друге поселення знаходиться в центрі села. Тут зустрічаються кераміка і знаряддя праці періоду трипільської, зарубинецької, черняхівської і більш пізніших культур. На жаль, інтенсивне господарське використання даної території, її майже 100% розораність, постійно нові забудови все перемішали. Але речі, які знаходять в наш час як на поверхні, так і під час копання господарських ям чи котлованів, свідчать про постійне проживання тут людини десь задовго до початку нашої ери. З часом саме тут, при злитті двох річок – Витхли і Журавлі – була збудована давньоруська дерев’яна фортеця.

Третє поселення розташоване, на східній околиці села, має розміри 500х50 метрів. Високий, плоский пагорб обмежений з трьох сторін річкою Витхла, її притокою Самець та глибоким ровом. Тут можна знайти чимало фрагментів сіроглиняної та червоноглиняної кераміки.(мал.2)

Багато з історії села могла б розказати курган, який знаходиться на південній околиці села.(1, ст.29) Але, на жаль, він була розораний в 20-х роках минулого століття. Що знаходиться всередині кургану нікому невідомо і вирішити це можуть лише археологічні розкопки.

Період Київської Русі.

В часи Київської Русі нашу територію населяли племена уличів. В ІX ст. під тиском кочових племен, вони залишили південно-східні райони, швидко змішалися з слов’янським населенням лісостепових районів Південного Бугу і сприяли виникненню багаточисельних городищ і селищ. В 940 році уличі ввійшли в склад давньоруської держави, втративши свою племінну самостійність. Саме вони побудували дерев’яну фортецю, розміщення якої було дуже вигідним. Вигідним перш за все в стратегічному плані: городище містилося на високого береговому плато, на мисі утвореному при впадінні річки Журавлі в Витхлу (середньовічну Синьоводу). В плані городище овальної форми, мало одну в’їздну браму. Розмір площадки 75х85 м. З північної сторони обмежене великим яром, яким раніше протікав повноводний безіменний струмок. Поверхня рівна. До 20-х років ХХ ст. ця територія звалася «валками» і використовувалася виключно для випасу худоби. Старожили розповідають про високі вали. При їх руйнації знаходили багато обгорілих колод, котрі утворювали кліті, заповнені землею, глиною, камінням та обгорілих кісток. Навіть зараз плуг трактора іноді викидає на поверхню наконечники стріл, залізні лемеші та наральники, дрібні металеві ужиткові речі. Оскільки археологічних розкопок не проводилось, важко сказати чи було біля городища окольне місто. Конструкція валу і рову узгоджується з загальноприйнятими у Київській Русі традиціями побудови фортифікаційних укріплень.(1, ст. 29)

Основне завдання фортеці – захист торговельного Соляного (Галіївського) шляху і сприяння розвитку господарства і торгівлі в регіоні. Михайло Грушевський в своїй книзі “Нариси історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XІV ст.” відмічає: ”Другой трактъ шёлъ на юго-западъ – на Звенигородъ, Василевъ или Тумащъ, затъмъ черзъ Перепетово поле на Мунаревъ и Володаревъ и далъе въ Галицкую волость; этимъ путемъ, может быть, производились также сношеніе съ подунайскими городами.”(26. ст.387-388) Іван Крип’якевич в своїй “Історії українсь-кої культури” говорить, що “у внутрішні торгівлі велике значення мала сіль. Добували її на Україні у двох місцях: у Кримських озерах і лиманах та на Галицькому підгіррі. Коли дикі орди опанували степи, сіль ішла майже виключно з Галичини. Продавали її навіть у Києві. Довозом солі займалися соляники або прасоли, що по всій Україні розвозили возами цю цінну копалину.”(27, ст.) Він підтверджує, що даний шлях, який він однак називає Василівським, проходив через Звенигород, Васильків, впоперек через Рось, Бог і Дністер, на галицьке Підгірря, до соляних джерел. І проходив він через Крижанівку, Великий Острожок, Сальницю та ще до середини XІX ст. позначався на картах як Галіївська дорога. Тому фортеця повинна була захищати торговельний шлях і купців від нападів кочівників і інших розбійних людей. Тут купець чи прасол міг перепочити, найняти військову охорону, дістати свіжого коня або вола, закупити місцеві товари і продати привезені. Тому в містечку завжди кипіло торговельне і господарське життя, приносячи прибуток місцевим купцям і виробникам.

З розпадом Київської Русі послаблюється залежність від Київського князя і виникає Болохівське князівство, куди увійшла і Острожецька фортеця. Михайло Грушевський розміщує Болоховську землю в районі верхньої Случі і верхнього Бугу, якраз на шляху із Галича в Київ. “Под 1231 г. в Волынской летописи впервые выступает группа болоховских князей, с очень определенной политической физиономией: это ярые поборники обласной самостоятельности, противники централистического государственного строя. Главными представителями государственной идеи в Южной Руси в то время были Романовичи, и болоховские князья противодействовали им всеми силами, являются действительными союзниками всех его врагов. Неизвестно, кто такие были эти болоховские князья – были ли то представители общины, вокняжевшие бояре, мелкие князья Рюриковичи или даже потомки древнейших туземных князей; первое из этих предположений кажется мне наиболее вероятным. Несомненно, во всяком случаи, что князья эти стояли в тесной связи и солидарности с населением и являлись выразителями его вожделений.”(26, ст.451) Місцеве населення, нащадки уличів, здобувши свою незалежність від Києва, тут же зазнали зазіхань з боку Галицько-Волинських князів. Романовичам довелося докласти чимало зусиль, щоб приборкати болоховців, але зробити з них своїх союзників їм так і не вдалося. З погляду на необхідність створення єдиної руської держави це, без сумніву, був сепаративний рух, який проте охоплював практично всі верстви населення.

Ситуацію загострила монголо-татарська навала. На відміну від тих самих Рюриковичів, болоховці вчинили відчайдушний опір чужоземним завойовникам. Про це незаперечно свідчать розкопки їх городищ, проведені в 30-х роках минулого століття в Житомирській та в 70-90 роках в Хмільницькій областях. Не встигли піти монголи, як знову появився князь Данило з ханським ярликом на управління південно-руськими землями та вогнем і мечем почав приборкувати непокірних. Галицько-Волинська літопис повідомляє: «Після крем’янецької ж війни хана Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившись з братом Васильком і з сином Львом, послав він воєводу Діонісія Павловича і взяв город Межибоже. А потім Данилові таки люди і Василькові спустошили Болохів, а Львів – Побожжя і людей татарських».(28, ст.517) Але все це викликає великий сумнів. Князь «підняв війну проти татар», а хан все рівно залишив йому ярлик. Нелогічно. Відповідь криється в кінці цитати. Князь «підняв війну» не проти татар, а проти «людей татарських», своїх же русинів, які відмовилися визнати владу татарського ставленика Данила Галицького. А йому, ой як потрібно було і багатотисячний загін вояків поставити до лав татарської армії (готувався новий грабіжницький похід на захід) і виконати план по здачі податку. Болоховці на цей раз прийняли сторону монголо-татар і напряму почали сплачувати їм податки. І це підкорення не було наслідком однієї князівської політики, а справою всього населення, воно стояло в тісному зв’язку з усією попередньою політикою Болоховської землі: визнати над собою владу татар, що не загрожувала ніякими змінами їх улюбленому суспільному ладу. Болоховці надіялися цим врятувати свою общинну автономію і знайти захисників проти претензій Данила Галицького, який в свою чергу здійснив ряд походів проти непокірних земель. Під час одного із таких походів, десь близько 1257 року і була мабуть остаточно зруйнована Острожецька фортеця.

Литовсько-польський період.

Зруйнована! Тому, що саме такою постає вона в другій половині XІVст. В 1362р. литовський князь Ольгерд розгромив татар на річці Сині Води і звільнив від них Поділля. Те, що Сині Води в дійсності були Сниводою, погодилось значна кількість істориків. Питання в іншому. Де протікала Синьовода-Снивода? За російськими і радянськими картами вона бере свій початок поблизу села Лисогірка, протікає через Сальницю і Уланів і в районі села Іванів впадає в Південний Буг. Але на литовських і польських картах XV-XVІІ ст. Синьовода бере свій початок на вододільному хребті поряд із Чорним шляхом (див. карта 2), протікаючи через Великий Острожок, Пиків, Янів. На доволі детальних картах Г. де Боплана на р. Південний Буг ми знаходимо місто Хмільник (Kmielnik) і село Широка Гребля (Czieroko greben). Неподалік розташований Уланів (Olanow) та село Пустовіти (Ponstowoite). Причому Уланів лежить на невідомій притоці з правого боку від річки Синьовода. Люстрація 1565р. говорить, що Уланів знаходиться не на річці (rzeka), а над потоком Синьоводським (nad potokiem Sinowoda). А на берегах самої Сниводи розміщені фортеці Iвaнів (Ianiow), Пиків (Bikow) і Острожок (Ostrwte). Польський учений Яблоновський також чітко вказує місцезнаходження Острожка на р. Сниводі.(3, st.707) Отже, ми можемо констатувати, що в часи середньовіччя Синьовода брала свій початок або поблизу сучасної Крижанівши-Осични, або в районі Подорожна-Клітенка. Поряд із цим уже в XVІІІ ст. виток Сниводи поляки переносять до с. Мар’янівки (так фортеця Уланів уже знаходилась при злитті двох рік: Сниводи і Сальнички). Але, знаючи, що місце до бою вибирали зазделегідь, на рівному полі, оболонні, щоб зручно розставити полки. Для кращої оборони військо заставлялось рікою, а за спиною повинно було мати хоч яку фортецю, то зрозуміло, що кращого місця, ніж заболочені витоки Синьоводи поряд із Чорним шляхом (на карті Szarny Szlak) годі було й шукати. І хоч обидві фортеці були зруйновані, але вибирати було ні з чого.(10, ст.273-274) Це пояснює і те, як військо Ольгерда могло опинитися на другий день в містечку Хмільник.

Брати Каріатовичі, яким литовський князь передав в управління Поділля, застали тут дуже жахливу картину. Батюшков в “Історичному описанні Поділля” відмічає, що “тоді в Подільській землі не було жодного міста ні деревом рубленого, ні каменем складеного”.(11, ст.) Для захисту від ворогів починають відновлювати старі і будувати нові замки. Саме в цей період починає відбудовуватись стара фортеця: підсипаються земляні вали, ставилися нові дерев’яні укріплення. Саме в цей час за фортецею закріпилася сучасна назва – Великий Острожок. Існує дві версії. Перша: Острожок на той час не був містом, не мав власного замку, але був містечком виключно купцями і ремісниками заселений(4, st.731); для забезпечення сільськогосподарською продукцією він мав декілька хуторів, розміщених іноді на віддалі десятка кілометрів; виник він на місці старої фортеці – острога. Звідси і назва – Острожек – мала міська фортеця. Чому Великий? Тому, що за мірками тогочасних оборонних військових споруд площа його була дійсно великою. Адже навіть на початку XVІ ст. Вінницький замок займав 24 на 23 сажнів, Житомирський 55 на 62. Хоча по висоті валів і оборонних дерев’яних споруд, озброєності і наявності вояків він значно їм поступався. Навіть якщо в Житомирському замку було лише 11 жовнірів, Вінницький – мав дві недолугі гармати, які не могли стріляти, а Брацлавський – через брак воїнів не міг організувати нічну охорону замку. Професійних вояків в Острожецькій фортеці не було взагалі /охорону несли міщани-ополченці/, а гармат тим більше. І це не дивно. Хоча, за свідченням того ж Яблоновського, згідно втраченої люстрації 1565 року, до 1558 року Острожок був центром Синьоводської /пізніше Пиківської/ волості, яка до 1569 року була окремим адміністративно-територіальним утворенням в складі Литовського князівства і об’єднувала весь басейн р. Сниводи, впадаючої з лівої сторони в Південний Буг, будучи затисненою між староством Хмільницьким, що до Поділля належить та волостю Слободищенською житомирської Київщини і повністю відрізана по вододілу Тетерева від Чуднова. На заході стикаючись із Вінницьким староством, кордон на півдні досягає знов витоків Синьоводи. Після Люблінської унії відходить до Польщі. Попервах батьківщина то роду Кмітів, яка в 1594р. дісталась Сапєгам, в 1599р. – князям Горським, а з 1603р. перейшла у власність князів Острозьких. З містечків тут можна відзначити Пиків (на 1525р. – пусте городище, десь з 1570р. уже замочок і містечко, а з 1594р., за свідченням Е.Лясоти, досить велике містечко з замком), Глинськ та Великий Острожок, із сіл – Осична (Переломисвіт) над річкою Осничка, Люлинці, Кутищі і (засновані в 1599р.) Кустівці.

Грабіжницькі напади кримських татар розорюють містечко. Особливо страшним став 1558 рік. Від поселення залишилось одне згарище і сотні трупів. Легенда розповідає, що врятуватися змогло мише сім молодих острожан, які на одному із привалів, скориставшись недоглядом бусурманів, звільнились від мотузок і втекли. Довго добиралися додому розореним краєм. Знесилені і голодні вони перш за все поховали мертвих, а потім викопали криницю. Вода була настільки смачною та ситною, що це дало їм наснаги і будинки відбудувати, і засіятись, і нових поселенців прийняти. Не одне століття «спасала» криничка людей від голодної смерті, лише в 33-му не змогла нікого підняти. І забули люди до неї дорогу, так і стоїть вона осиротіло неподалік річкового берега.

Тепер Острожок більш нагадує зубожіле село, жителі якого в значній мірі займаються сільським господарством. Негативно на розвиток краю впливали внутрішні війни магнатів, які проявлялися в частих наїздах, грабунках і самовільному захопленню спірних територій. Прикладом може бути судова тяжба між брацлавським старостою Єржі Струсем і князем Горським, що тримав Пиківську волость. Струсь хотів забрати собі королівські землі, де Горський осадив села Люлинці, Кутищі і Переломи світ (сучасна Осична). Справі про взаємні наїзди не було кінця. Люди Струся нападали на Пиківську волость, громили її захисників і грабували підданих князя. У відповідь люди Горського нападали на струсеві землі в районі Радівка-Гулівці. В 1603р. Горський продає свої володіння Янушеві Острозькому, але «grozna wojne domowa» на цьому не припиняється.(8, st.212)

Отже, новими власниками фортеці стають князі Острозькі. Тут і стає актуальною друга версія назви, пов’язана із прізвищем власників. Ні для кого не секрет, що Острозькі, наслідуючи Олександру Македонському, любили давати нові назви своїм придбанням. Так появився Острополь, так міг появитись і Великий (Новий) Острожек (щоб його не плутали з власне Острогом). Ми знаємо, що тоді в литовській державі розмовляли руською мовою, хоч і писали її латинським шрифтом, а чергування в ній “г” і “ж” цілком часта річ. Хоча яка із версій є більш реальною покажуть мабуть подальші дослідження.

Януш Острозький отримує королівський привілей на осадження міста. Острожецька фортеця значно розширюється. В декілька раз збільшуються її розміри, будується новий обвідний рів(фото 10), нові вали і оборонні споруди. В центрі піднімається дерев’яні костьол /освячений в 1614р./ і православна церква. Ксьондз Домінік, маючи в 1629 р. 452 кріпаків на костьоловських землях, платив брацлавському воєводі 226 злотих подимного податку. Будуються будинки урядників і окремих землян. З цегли новозбудованого цегельного заводу починається зводитись панський палац, який одночасно мав виконувати роль дитинця. Набирається загін професійних вояків із збіднілої шляхти, які оселяються на одній вулиці, що до цих пір так і називається – Шляхта. Професійні воїни, набрані із козаків і збіднілої шляхти, не лише охороняли місто, а й несли дозорну службу на курганах поблизу сіл Кутищі і Кустівці. За службу вони, окрім грошей, отримували у власність декілька будинків селян-кріпаків.(фото 11) Збереглася і інша назва – Голишівка – район, де селилася голитьба, українське селянство, завдання якого було обслуговування замку. Містечко знову заселене виключно купцями і ремісниками. З князівства Брандербург сюди переселяється півтора десятка німецьких ремісничих сімей, які поселяються на хуторі Будловщизна, а по народному – Берлін. До Острожка, як до фортеці, відносились села Осична, Люлинці, Кустівці і Кутищі.(9, st.707) Поруч знаходились три примістечкові хутори: Ступник, Голишівка, Будловщина.(4, st.731)

Розширення і укріплення Острожка було пов’язане із необхідністю захисту краю від небезпечного ворога – кримських татар. Свої спустошливі набіги вони здійснювали Чорним шляхом, який саме між річками Случ і Південний Буг повертав на південний захід праворуч Острожка, Уланова, Пилявець, ліворуч Бердичева, П’ятків, Любара, Острополя, Староконстянтинова.(12, ст.) Інша гілка Чорного шляху проходила через Кальник, Зозів, поблизу Іллінців, Липовця, Іванова, Пикова, В.Митника. Тобто зовсім поряд із фортецею, яка весь час повинна бути готова до відсічі ворогу. В 1611р. татари вщент зруйновують містечко. Зрозумівши, що місто не втримати, жителі поховали все найдорожче і через підземний хід вирвались на волю, врятувалися від полону чи вірної смерті. Але уже в люстрації 1617р. воно згадується як обставлене палями, з кількома дерев’яними баштами з бійницями, мало свій невеликий артилерійський арсенал.(10, ст.226) В 1622р. Острожок визначено містом ІІ класу.(13, st.235) В 1629р. управитель поселення Хосе Домінік платив 226 злотих загального податку з 452 димів. Пік розквіту Острожка припав на 1648р. Власницею його була княгиня Анна Алоїза Ходкевич (уроджена Острозька), жилих будинків (димів) нараховувалося – 545. Це підтверджує карта Королівства Польського, видана в 1650 році, де відмічено, що великими містами в нашому краї були Острожок (Ostrogek), Уланів (Olanow), Хмільник (Chmielnik), Констянтинів (Konstantinowe). Для порівняння – Бердичів, Краснопіль (Krasne Pole), Острополь (Ostropol) на даній карті значаться простими оборонними фортецями, Пиків (Bikow)-центр волості, Янів (Juniow), Пустовіти (Pustewyti) – звичайними селами в яких є православні храми, а Широка Гребля (Girokogrobla) – просте поселення.

Війна приносить містечку занепад. В 1650р. залишилось 130 жилих будинків, в 1651р. – 30, в 1653р. – 10, в 1655-1658 – лише 3.(54, ст.401, 465) Але вцілілі люди не покинули рідних місць. Уже в кінці XVІІ ст. містечко знову оживає.

Село в XVІІІ столітті.

На початку XVІІІ ст. власниками Острожка стають Старжинські, а пізніше Бжозовські.

Генеалогія роду Старжинських графів Доліва починається в останні роки XVІ ст. Олександр власник с. Старжин одружений із Оджанкою зі Львова мав сина Яна. Той перший раз був одружений на Залєській, другий на Дороті Ярунтовській і мав сім дочок, зав’язавши таким чином сімейні зв'язки з багатьма впливовими родинами на Русі (перша дочка одружена з Сіматковським; друга перший раз вийшла за Карца, другий за Драгомира; третя – за Глебоського з Глебоні під Любліном; четверта – за Порадовським; п’ята – за Здебським; шоста – за Свірським; сьома – за Ковальським) та двох синів: Яна в ордені францисканців і Войцеха. В міських актах Львова під 1668р.є запис про одруження останнього з Констанцією Бєлінською. Від цього шлюбу у Войцеха була дочка Анастасія і три сина – Йозефа, Франтішека, Яна Казимира. Два останні осіли на Поділлі. Оселившись в Острожку Костянтин знайомиться із сусідами-шляхтичами. Під 1717р. в актах Кам’янецьких стояв запис про його шлюб з Софією Фредрово, дочкою жидачівського підчашого Олександра Максиміліана де Фредрі і Катаржіни Уланівської.

Старошляхетський рід Бжозовських гербу Беліна походив із Мазовша. В 1427р. Микола з Бжозова був надвірним писарем мазовецького князя і помер близько 1436р. В подальших актах та приватних манускриптах XVІ-XVІІ ст. згадується багато Бжозовських. Так, Каспер, комірник густинський, підписує із земель густинських елекцію Яна Казимира і представляв сім’ю Бжозовських на виборах короля Михайла. Мартин, державець земель Борисяну в 1650р., є засновником двох ліній роду Белінів Бжозовських: лінію Галицьку від онука Яна і подільську від онука Ігнасіо. Отож Мартин Бжозовський одружився з Ганною Хотовською, мав декілька синів з яких Войцех, військовий прапорщик, у 1680р. осів на Червоній Русі, набув маєтність Верех (1682р.) і з Маріаною Гославською мав 4 дочки і 3 синів: Яна, Казимира, Ігнасіо. Останній, перший раз був одружений з Ганною Соболевською (їх дочка Барбара вийшла за Войцеха Волинського), вдруге з Вікторією Трембінською. З нею залишив 5 синів: Йозефа, Онуфрія, Яцека, Тадеуша, Фелікса.

Фелікс Бжозовський, 1743 року народження, власник В.Острожка, осів на Поділлі близько 1770р. Був помічником брацлавського судді, далі підкоморним гайсинським, потім ольгопольським. Дбайливий та працьовитий господар, піклувався про розвиток сільського господарства та промислів, багато будував. Помер в 1814р. Одружений з Теклею Собанською. Мав дочкуТеклю (вийшла заміж за Костянтина Єловицького) і двох синів – Петра та Кароля.

Саме нові власники започаткували будівництво нової однокупольної уніатської дерев’яної церкви. З 1795р. в ній починає правити православний священик Московського патріархату. З 1818 по 1841рр. будується нова кам’яна церква імені святого архістрига Михайла, яка в 1944р. вщент зруйнована артилерією. На 20 липня 1842р. Михайлівська церква нараховувала 90 дворів прихожан. Причт становив священик, паламар, дячок. Землі було 90 моргів орної, 30 моргів сінокісної і 3 морги присадибної.(14, ст.16)

На початку XVІІІст. починається будівництво нового, тепер уже камінного костьола. Розпочав його Старжинський. Але коштів катастрофічно не вистачало. Сецинський відмічає: “при церкві села Ступник зберігаються слідуючі документи, які проливають світло на минуле приходу: ерекція видана князем Янушем-Олександром Сангушко в 1745р. при побудові дерев’яної церкви в ім’я святих Косьми і Доміана, генеральні візити 1745, 1783, 1790рр. і на кінець ерекція видана уповноваженим від графів Потоцьких і графа Северина Ржевуського. Із всіх цих документів видно, що Ступник не був самостійним приходом до 1745р., а вважався приписним хутором до містечка Острожок”.(19, ст.) Дійсно, для продовження будівництва власники села продають свій хутір, закладають цегельний завод. Закінчити костьол планували в 1772р. Місцеві умільці навіть виготовили потір – церковну чашу висотою приблизно 20 см., срібло з позолотою, на ніжці нанесено квітковий орнамент. Знизу вибито “В.Острожок – 1772р.” (Даний потір разом із іншими предметами скарбу, знайденого у фронтоні костьола, в даний час зберігається в Вінницькому краєзнавчому музеї). Ніде на Поділлі майстри не виконували подібної роботи, зазвичай церковна католицька утвар завозилася із Польщі. А в Острожку знайшлися справжні майстри своєї справи. Політичні перипетії затягнули відкриття до 1800р., коли на святу Трійцю відбулося його освячення. Будівля частково кам’яна, частково цегельна, має довжину 29 і ширину 14 аршин. Всередині ніяких прибудов немає, окрім Ризниці з правої сторони і кладової з лівої. Костьол покритий білою жестю і покрашено попелястим кольором. На середині даху виситься дерев’яна башта, покрита білою жестю, в якій поміщено дзвін вагою двадцять один фунт. При вході на верху фронтонної стіни розміщується кам’яна статуя Богородиці. Двері для входу в Костьол від заходу, над вхідними дверима виситься чугунний балкон, до якого із середини ведуть окремі двері. При самому вході побудований хор на двух кам’яних стовпах, на яких розміщено орган середньої величини, новий, побудований Людовиком Пеньковським в 1846р. Сходи, що ведуть на хор, знаходяться з правої сторони від головного входу. Між стовпами, на яких розміщено хор, напроти головного входу і по боках від стовпів до фронтальної стіни розміщені двері дубові, некрашені, без замків, зі вставним різнокольоровим склом. Костьол всередині чудово покрашений, має три престоли кам’яні, мозайкові в білому кольорі, такого ж кольору мозайковий балдахін над великим престолом, вознесений на чотирьох білих колонах мозайкових, всередині яких розміщено золотий вензель Пресвятої Діви, оточений зіркою позолоченою скульптурної роботи. На верху балдахіна, на білому дерев’яному постаменті, що зображує книгу, закріплена дерев’яна позолочена корона із скіпетром, також скульптурної роботи.

Пілястри при стінах мозайкові темно-коричневі, а карнізи в них в білому кольорі. Градуси при великому престолі дубові, проведені від одної до другої проти стоячої стіни. На презбітерії покладено паркет дубовий, - галерея на презбітерії дубова, не крашена, вирізана наскрізь (така ж галерея дубова зроблена на хорах). На великому престолі для зберігання Святої Тайни поміщено до часу верхню частину давнього шкафа (Ciborium). На престолі малому, з правої сторони, зроблено місце для зберігання посудини з водою, що використовується під час хрещення і Святим Елеєм. Ікони над престолами розміщені в наступному порядку: над Великим престолом ікона Богородиці з Ісусом Хрестом на руках. Над малими престолами з правої сторони ікони Ісуса Хреста, Святого Еразма, Святого Йосифа; з лівої – Святого Антонія і Святої Анни. Пол в Костьолі, Ризниці і кладовій дерев’яний.

При Костьолі знаходиться дві дзвіниці. Одна з правої сторони від головного входу на чотирьох кам’яних стовпах з дахом покритим гонтою, на якому поміщається залізний хрест. Ця дзвіниця обштукатурена і має три невеликі дзвони. З лівої сторони від головного входу знаходиться друга, на трьох стовпах, дзвіниця, тоже поштукатурена, покрита гонтою і має 16-пудовий дзвін. В костьоловській стіні, за головним престолом зроблений вхід в склеп в якому поховані тіла фундаторів і першого ксьондза Карася. Вхід до неї закривається на подвійні, оковані і крашені двері. Огорожа Костьола, що має в просторі 396 сажнів, обведена цегельною стіною в якій від фронту Костьола розміщені ворота, з фіртками по обидві їх сторони. Така ж сама фіртка зроблена від сторони Ризниці. Між садибою Костьолу і двома городами, що належать до неї, частково огороджене, а частково ровом окопане кладовище, що займає 1 дес. 1236 саж. (2109 саж. під новим і 2024 саж. під старим). Приход в 1862р. складав 930 душ і за виключенням 30 душ був із простих людей. Ксьондзем і настоятелем в цей час був Діонізій Коперницький (в 1858р. завів братство), органістом Олександр Кмілевський, звонарем – Микола Телішевський.(5, ст.88-89)

Костьол став приходським, він притягував до себе католиків з 11 навколишніх сіл Острожецької волості. І хоча власне католиків 1884р. в містечку нараховувалося лише 50 сімей, загальна кількість прихожан уже становила 1134 особи. В 1922р. костьол закривають, переобладнують то на магазин, то на склад, то на двоповерхову школу, то на спортзал, допоки він не приходить до остаточної руйнації. В 90-х рр в його фронтоні знайдено було клад церковної посуди, була зроблена спроба відновити костьол. Та розвал Союзу, обезцінення грошей, звів цю спробу на нівець... Можна багато дискутувати про сьогодення, можна мріяти про щасливе майбуття. Але його ніколи не буде, якщо ми не відродимо нове село. Село асфальтованих вулиць, розвиненої побутової інфраструктури, 100% зайнятості населення ... і дбайливо збереженої старовини. А якщо ця старовина є костьолом, не тільки витвором людських рук, а й носієм високих біблійних моральних засад – то його знищення є найбільшим злочином проти суспільства. Особливо теперішнього нашого суспільства, якому так не вистачає чистоти…

Село в ХІХ столітті

А містечко продовжувало своє життя. Основну масу його населення становлять тепер селяни-кріпаки. По ревізії 1845р. їх проживало – 445 чоловіків і 438 жінок. Парових господарств – 14, однокінних – 49, орних – 40, огородних – 8, дворових людей - 11. Панує урочна система господарства. За один день необхідно виорати, зралити, заборонувати півдесятини, засіяти 0,75 десятини озимого кону, 1,5 ярового кону перевезти в гумно на відстань 3 версти, змолотити 4 копи озимого і 10 кіп ярого, скосити 0,5 дес. сіна і зв’язати 3 копи. Тяглим, однокінним і напівтяглим працювати 3 дні в тиждень барщини з двору і окрім того по 12 днів шарварочних і по 12 днів інших робіт. Крім того обробити пеньку на прядиво, просо на пшоно, давати гусей, курей і яйця. Огородники працюють по 6 днів літніх і по 6 днів шарварочних в рік з двору. Під час жнив кожна працююча особа повинна зжати 3 копи хліба в рахунок барщини.

Селяни проводять ремонт поміщицьких господарських будівель, мочат і обробляють пеньку, обробляють панські городи, збирають овочі і фрукти, очищають посіви від куколя і трав. Виконують по черзі караульну і сторожову служби. Барщина приймається:

-1 морг поля – 3 дні оранки;

-1 морг поля – 1 день косовиці;

-1,5 кіп ярого або 1 копа озимого – скосити чи змолотити за 1 день;

- інша робота зараховується день за день.

-транспортна барщина – 20 верств в день. Підводи наймаються по двосторонньому договору (поміщик-селянин) або згоді.

Як барщина не враховуються роботи по відмоченню і відбіленню пеньки, пряжі і мотків, праця в поміщицькому городі, ремонт поміщицьких приміщень і т. д. Тут парові і однокінні господарства повинні відпрацювати 2 дні в тиждень із двору, напівтяглі і огородники – 1 день.

До числа чисто жіночих робіт відноситься:

-напрясти 5 пасм на 2,5 аршинів – 1 день барщини;

-виготовити холст 1 пасмо в 50 аршинних метрів тканини – 1 день барщини;

-всі інші роботи жіночі – день за день.

Працюють цегельний і винокурний заводи. На цегельному заводі заробітна плата становила – 1 руб. сріблом за 1000 штук цегли. Всі інші майстрові робітники отримують поденно по 15 коп. сріблом.

29 грудня 1848р. був виданий Височайше затверджені Акти для управління поміщицькими маєтками Київської, Подільської і Волинської губерній за якими:

- Що стосується інших робіт то дні шарваркові призначаються виключно для підтримки в маєтках мостів, гаток, гребель, доріг і т.п. Вони не входять в барщину і не повинні вимагатися під час польових робіт.

- Робочими, здатними до праці вважаються чоловіки від 17 до 55 і жінки від 15 до 50 років.

- Для виконання кріпацьких економічних робіт визначаються дні в тижні на розсуд самого поміщика, з тим щоб вони не були перепоною селянам в збиранні власних їх полів і інших роботах. Пригонні (барщина) і згонні роботи виконуються лише по уроках.

- Робота селян за барщину повинна бути виконана без допустимості її переносу на другий тиждень. Для виконання роботи селянин зобов’язаний з’являтися зі своєю робочою худобою чи знаряддями праці. В святкові дні селяни повинні бути звільнені від роботи. Робочий день розпочинається на світанку і закінчується заходом дня. В літній період для селянина і худоби виділяється дві години для відпочинку, в зимовий – 1.

- При виконанні селянами підвідної повинності призначити вагу вантажу від 20 до 30 пудів. За проїзд кожних 20 верств зараховується один день барщини.

- Для дітей зараховується два дні роботи за один день барщини.

- Казенні податки сплачують самі селяни. Але, поскільки за це відповідає поміщик, він може заплатити сам, вимагаючи від селян віддати гроші або відпрацювати. Один день роботи чоловіка оцінюється від 15 до 20 коп. сріблом зі своєю худобою і від 10 до 15 коп. пішому. Жінкам – від 7,5 до 10 коп.

- Селяни можуть продавати лишки своєї продукції.

- Влада поміщика над своїми селянами залишається непорушною. За неробство і непослух селяни повинні бути покаранні не обтяжливо, а по-батьківськи: сам поміщик може покарати до 25 ударів різкою; посесор або управитель до 15; економ або прикажчик до 5; вагітних жінок карати вдвічі менше, бити тільки по платтю. Важкі покарання: бриття голови, забивання в кандали, обливання холодною водою, утримання в льохах і інші віднині забороняються.(7, ст.1-17)

Після графа Фелікса Бжозовського Острожок переходить до Ігнатія Тутковського, а 10 серпня 1839р. його купує за 34 тисячі руб. сріблом вдова Пеньковська, чиї нащадки і володіли ним до 1917р.(22, ст.29)

В 1861р. російський імператор Олександр ІІ видає указ про скасування кріпацтва. Але височайше повеління, попри всю його прогресивність, не виправдовувало всіх надій і прагнень селянства. Не дивно, що 456 острожан піднялися на повстання. Воно було беззбройним. Достатньо було одного кавалерійського ескадрону і трьох днів екзекуцій, щоб утихомирити селян. Але цей “бунт” яскраво показав відношення селян до царської милості, показав, що боротьба за землю і волю далеко не закінчилася. В 1866р. був підписаний договір про розпаювання земель між селянами і поміщиком Людвігом Пеньковським, в володінні якого збереглося 1200 дес. землі, що давала прибуток в 7200 руб., та водяний млин, що приносив прибуток в 300 руб.(23, ст.22)

В 1887р., після його смерті, землі перейшли до його синів. Станіслав отримав 439 десятин, Казимир – 453 десятини, Сігізмунд – 308 десятин і водяний млин.(23, ст.149) Так в 1892р. поміщик Станіслав Людвигович Пеньковський володів 416 дес. землі ІІ розряду і 16 десятинами – V розряду, що приносило йому прибуток 1478 руб. 40 коп.(24, ст17) На 1 травня 1894р. в селі діяли: водяний млин і соломорізка поміщика Сігізмунда Людвиговича Пеньковського вартістю в 1200 руб, що приносили прибуток в 600 руб.; вітряний млин селянки Ганни Никифорівни Кравець вартістю 200 руб., з доходом 40 руб.; соломорізка селянина Тимофія Никифоровича Снігура, з доходом 100 руб.(25, ст.52) На високому рівні стояло гончарне виробництво з червоної і білої глини. В Вінницькому повіті у 1889р. уже працює дільнича лікарня в Пикові і приймальні покої в В.Острожку і Стрижавці. Тут лікувалися жителі Пиківської, Кутищанської, Калинівської, Стрижавської, і Острожецької волостей.(3, ст.159, 218-219) Кількість населення зростає і уже в кінці XІXст. в Острожку проживає 1800 осіб або 140 домовласників. Село швидкими темпами розбудовується.

В ІІ половині XІX ст. Острожок – волосний центр, який об’єднував села: Малий Острожок, Вишенька, Слобода Кустовецька, Ступник, Кропивна, Погоріла, Клітенка, Рогинці, Лозна, Хутора Кривошиїнські і Крижанівка. В волості проживало в 1897р. 12627 осіб, природний приріст становив 265 осіб; дворів було 1905, з них 856 – безлошадних. Волів мали 16% селянських господарств, коней – 57%, в середньому на двір приходилося 1,72 великої рогатої худоби і 3 – дрібної. Населення мало в свому користуванні 255 залізних плугів (в основному Сакковських, хоч і найдорожчі, зате й найпрактичніші), 55 віялок, 7 молотилок, 18 соломорізок. 1108 десятин поміщицької землі, 193 десятин церковної і 152 десятини селянської було засіяно цукровим буряком. Зібрано 1152800 пудів і виручено 128790 рублів 63,5 копійок (причому вартість пуда селянських буряків – 10,5 коп., а поміщицьких і церковних – 11,25 коп.) Існує 12 сільськогосподарських товариств, але вони хоч і розуміють користь сільських банків, але відкривати їх не бажають, мотивуючи відмову нестачею коштів.(тут і далі: 20, ст.; 26, ст.26,27,50,60,127)

Дуже сильно відчувається нестача землі. Якщо в 1862р. її на душу населення в волості було 1,2 десятини, на двір 7,5 десятини, то в 1902р., коли кількість жителів збільшилася майже в два рази, на душу припадало 0,67 десятини, а на двір – 3,8 десятини. Ці цифри свідчать про дріблення сільських господарств, а звідси й про погіршення становища селян. Вони не мали коштів ні на придбання нових вдосконалених знарядь праці чи засобів захисту рослин, ні на елітний посівний матеріал. Половина селян користується саморобними плугами. Урожайність дрібних селянських господарств була нижчою ніж поміщицьких. Так, жита селяни збирали 60-70 пудів з десятини, картоплі – 600, буряків – 800, поміщик відповідно жита – 90-100, картоплі – 800, буряків – 900. Селяни вели трипільну систему господарства (озимі, ярі, цукрові), трав не сіяли (не було де). В середньому на одного селянина в рік припадало 10 пудів продуктів харчування, або 1 фунт в день при нормі 1,8 фунтів. 8% селян були огородниками (не мали власного поля), 2,3% - безземельними, лише 14% зберегли землю на рівні 1862р і то в значній мірі тому, що не дробилися і трьома поколіннями продовжували спільно жити і працювати. Селяни змушені були платити різноманітні налоги: земські, волосні, сільські. Але село живе.

Учитель Ніл Ковальчук розповідає:

“Священний день для Росії 14 травня 1900р. знаменувався в нашій окраїні Вінницького повіту, в селі Великому Острожку, радісною подією – освяченням новопобудованого приміщення народного будинку. Думка про його побудову, почин до пошуку коштів на цю справу і саме виконання її належить дільничому опікуну про народну тверезість, священнику В.Острожка Василю Співачевському, яким, при сприяні Вінницького Повітового Комітету і заступництві графа Гейдена, закінчена і приведена в нинішній вельми благопристойний вигляд. Сам будинок 25х11 аршин складається з декількох відділень, а саме: аудиторія для народних недільних і святкових читань, читального залу і чайної з двох відділень із запроектованою шкільною аптекою, а також з особливою прибудовою до будинку для спроектованої Опікунством і членами місцевого Братства тверезості селянської споживчої лавки, стосовно наказу Комітету тверезості Міністерства Фінансів.

14 травня зібралися, по особливому запрошеню, в післяобідній час священники сусідніх с. Ступника і с. Клітенки, які разом з місцевим приходським священником здійснили хрестний хід до каплиці, що знаходиться на околиці села і побудована в пам’ять століття повернення Поділля до Росії, для здійснення там загальнонародного молебня, в силу щорічно заведеного звичаю. Священники, при участі диякона, здійснили біля приміщення волосного Правління вдячний молебен і посвятивши в колодязі воду, направились у зворотньому шляху до новопобудованого народного будинку. Пєвчі концерту Бортнянського всю дорогу хором співали: “Господи, силою Твоєю”. У народного будинку члени Товариства тверезості – місцеві селяни зустріли хресний хід хлібом-сіллю і величною іконою святителя Миколая, пожертвованою в пам’ять спасіння життя Государя Імператора в Японії 29 квітня, при чому було відслужено молобень св. Миколаю з уклінною молитвою. Після здійснення освячення народного будинку, було проголошено довголіття Царському Дому, Найсвятішому Синоду, Превелебному Єпископу Христофору і всім прихильникам набожності; при цьому місцевим священником Співачевським було виголошено народу слово, в якому підкреслювалося піклування керівництва про благо народу, про його освіту в дусі Православної Церкви, самовідданої вірності Престолу і закликав народ до вічної молитви за Царя. Після цього шкільним оркестром духової музики був виконаний гімн: ”Боже, царя бережи”, підтриманий співом місцевого хору і народу. В закінчені свята жіночим Братством була запропонована народу скромна трапеза, без будь-яких спиртних напоїв; потім дільничим опікуном в аудиторії було прочитано про священне коронування Їх Імператорських Величностей; читання чергувалось співом і грою патріотичних гімнів: “Слався, слався”, “Многіє лєта” і ін. Вчитель місцевої чоловічої школи запалив іллюмінацію. Так відсвяткували вікопомний день священного Коронування, який надовго запам’ятається селянам.”

Буренне ХХ століття.

На 1902р. 125 дворів В.Острожка мали польову землю, 38 – присадибну; 136 дворів мали коней, 106 були безлошадними і безволовими.(26, ст.224,269) Найбільші земельні наділи мали Вітрук Роман – 9 десятин 1113 сажнів, Снігур Іван – 9 десятин 469 сажнів, Ткачук Яків – 9 десятин 411 сажнів; найменші – Муковоз Іван – 118 сажнів, Мельничук Омельян – 209 сажнів, Бойко Герасим – 219 сажнів і т.д. в більшості селянських дворів земельний наділ становив 3-4 десятини. На 1905р. в В.Острожку проживало 1375 осіб. Була православна церква, римо-католицький костьол, церковно-приходська і земська школи, волосна управа, урядницький пункт, парово-водяний млин.(2, ст.199) 16 вересня 1902р. була відкрита школа для дівчаток. Відвідували її 15 учениць. Учителем працював Василь Чухній, випускник курсів Коростишівської учительської семинарії(21, ст.) Була лікарня, лікарем в якій працював Войцех-Георгій Матеушевич Станкевич.(29, ст.1) І врач, і учитель отримували зарплату в 360 рублів сріблом в рік.

Підійшов 1905р. “Кривава неділя” стала початком першої в Росії революції. Як доповідав 18 червня 1905р. подільський генерал-губернатор Ейлер міністру внутрішніх справ Трепову селяни містечка Пиків, сіл В.Острожок, Кривошиїв, Глинська, Голяків, Писарівки, Попівки, Рогинець, Шипіївки, Колибабинець, Заливанщини, Хуторів Кривошиїнських відмовились працювати, вимагаючи підвищення заробітної плати. Найвищого піднесення виступи набули в м. Пикові і В.Острожку. Так, у В.Острожку організатори страйку були посаджені в арестантське приміщення. Вночі селяни, пов’язавши панську варту, зламавши запори і вікна, визволили своїх ватажків. Тільки з прибуттям військової частини в селі було відновлено “порядок”. Але питання про землю так і не було вирішено.

Перша світова війна ще більше погіршила становище народу. Фізично сильні чоловіки були забрані на фронт. Підвищуються податки. Село зубожіє.

Лютнева буржуазна революція практично не внесла змін в життя села і волості. Дещо активізується суспільне життя. Проходять вибори в волосне і повітове земство. 10-17 вересня вибори волосних гласних, підготовка до яких розгорнулася ще в червні місяці. Від Великого і Малого Острожка ними стали: Балац Філіпп Петрович, Ковальчук Ніл Ілларіонович, Стасюк Іван Корнійович, Ткачук Микита Васильович. Всього було обрано 25 чоловік.(15, ст.57) Активну участь у виборах надає Вінницька рада робітничих, селянських і солдатських депутатів, яка прислала агітатора, для роз’яснення виборцям значення виборів.(15, ст.36) 22 жовтня починаються вибори гласних в повітове земство.(16, ст.1)

Звістку про Жовтневий переворот в село принесли робітники, які приїздили з різних міст. Вони й “розтлумачили” селянам, що відтепер все панське належить їм, іди і бери. Максимнюк Іван Гаврилович і Гобеляк Іван Онуфрійович стали організаторами огульного розгрому і спалення панського маєтку. Майно селяни розібрали (за принципом: хто раніше встав, той і штани взяв). Починається стихійний поділ поміщицької землі.

Та незабаром пани повертаються із загонами мадяр. Почалася жорстока розправа. Селяни повернули вціліле панське майно і заплатили по 5 рублів золотом з кожного двору. Село бурлило від незадоволення. Під тиском бригади Котовського мадяри втекли. Встановлюється радянська влада. Починається новий поділ поміщицької і церковної землі. Виявляються і жорстоко караються всі, хто підтримував колишню владу. Село поділилося: одні підтримують “совєтів”, інші затамували в серці пекельну лють.

Через деякий час в селі встановлюється влада Директорії. Тепер уже розшукують і страчують тих, хто підтримував “червоних”. Жорстокі жорна війни перемелюють душі людей, вина яких лише в тому, що хотіли краще жити, жаль тільки кожен по своєму.

25 травня 1919р. в селі організовується більшовицька партячейка. Дещо пізніше створюється КСМ. Першими комсомольцями були Рибачук Іван Сельвейстрович, Снігур Іван Потапович, Бойко Назар Микитович, Білозор Омельян Кузьмович.

З 1920р.становище в волості стабілізується. Утворюються органи радянської влади: виконком, сільрада, комнезам.

Виконком: (40, арк.74-75)

№ з/п

Прізвище, ім’я

Посада

Зарплата

Марченко Назарій

Білоусов Назарій

Бабій Євгеній

Хохлов Сергій

Кништ Темофій

Сакович Микола

Шквира Федір

Пихно Антін

Сафонов Микола

Мазур Петро

Чернюк Ганна

голова

член

-//-

секретар

діловод

-//-

завсклад

писар

-//-

кучер

прибиральниця

17 пудів жита

Сільрада(40, арк.78)

Кравець Іван

Ковальчук Констянтин

голова

секретар

Комнезам

Бойко Петро

Мережко Федір

голова

секретар

Працює медпункт: врач Шиманський Євген (оклад 7 пудів), фельшер Мельник Федір (5 пудів), санітар Мельничук Іван (3 пуда)(40, арк.73); почта: директор почти Мережко Федір (7 пудів), сторож Мережко Акуліна (3 пуда). Функціонує пожарний обоз.(40, арк.76)

4 лютого 1921р. проходить з’зд вчителів. Обирається волосне управління по освіті: Климнюк Лаврентій Григорович – завідуючий, Пономарчук Іван Григорович – інструктор, Белінський Олександр Вікторович – інструктор позашкільної освіти, Лепетуха Микита Нестерович – діловод.(35, арк.1, 22) Організовується всеобуч, де інструкторами були Гобеляк Василь, Миколайчук Макар, Недорезанюк Іван.(40, арк.79)

Відділ народної освіти закінчує ремонт школи, починається підготовка до нового навчального року. Вона проходила важко тому, що на червень 1921р. було лише 67 задачників І розряду і 14 задачників ІІ розряду, 30 букварів. Зошитів не було взагалі і для письма планувалось використовувати старі акти Острожецького волосного суду.(37, арк.1)

В селі відкрилася семирічна школа. Учителями були І. Т. Пономарчук (закінчив учительську семінарію), А. М. Пономарчук (закінчила учительські курси), Л. Носенко (закінчила жіночу гімназію), О. Белінський, А. Співачевська. Школа знаходилась в двох будинках – в бувшому будинку парафіальної школи та в бувшому будинку земської школи. Кімнати були обладнані під класи і під квартири для вчителів (дві квартири). Був побудований хлів для дров, оскільки опалення було грубним. Будинки потребували ремонту і матеріали для цього брали із панського маєтку, розбираючи його потрошки. В школі було парт на 39 учнівських місць, 3 столи, 3 стільці, одна дошка.

Навчання було розпочате не 22 вересня, як планувалося, а 1 листопада, після закінчення осінньо-польових робіт. В школі навчалося в 1 кл. – 42 дитини, в 2 кл. – 14, в 3 кл. – 13, в 4 кл. – 8, в 5 кл. – жодної, в 6 кл – 2, в 7 кл. – 8.(37, арк.7) Безсумніву це дуже і дуже мало. Адже в селі нараховувалось 226 дітей шкільного віку, з них 8 дітей-сиріт, 83 – напівсиріт. А вся картина на 1 січня 1922р. мала слідуючий вигляд(37, арк.3-4):

хлопчики

дівчатка

всього

Всього дітей

Грамотних

Не грамотних

Ходить в школу

Поза школою

128

226

176

151

Понад 80% було неграмотних серед дорослого населення села. Для того, щоб покінчити з цим в селі, ще 29 грудня 1920р. організовується “Просвіта”, куди входили: драмгурток (дав в 1921р. 6 спектаклів, де було присутні 300чол.), духовий оркестр, лекторська група. Відкривається хата-читальня, вечірні курси для негра-мотних і малограмотних.(41, арк.12; 42, арк.19)

На січень 1921р. населення В. Острожка становило 1773 чол.(45, арк.1) Селу належить 1092 десятини землі, було 1192 десятини поміщицької землі. Озимини засіяно 698 дес., ярими – 696 дес. Виконано 85% продрозверстки. В селі є 4 кузні, водяний і вітряний млини. Організовується союз сільської молоді. Є амбулаторія, в якій працює врач, фельшер і ветвельшар. Функціонує пожарний обоз. 21 січня проходять перевибори в місцеві органи влади. Новим головою сільвиконкому став А. Гобеляк, комнезам очолив Шквира Михайло, волревком (входило 11 сіл) Мельничук Фома Микитович.

Земельна комісія уже закінчила розприділення орної землі – 1 дес. на душу. Собез виділяє пайок сім’ям червоноармійців (8 пудів муки на 50 сімей). Всім селянським сім’ям роздається по пів фунта солі на місяць. Куркулів в селі не має.

Навкруги волості рискали банди. Люди бояться, так як не впевнені в міцності радянської влади. В селі трапляються крадіжки, але проявів бандитизму не має. Міліція не змогла розкрити злочини, бо займалась бандою в районі Пикова. В волості ходить тиф і скарлатина. Люди ухиляються від реєстрації воєннозобов’язаних, боячись нової мобілізації на фронт. З 110 чоловік на призивний пункт прийшло лише 16. Атмосферу намагнітило повернення в село 4 воїнів-інвалідів і те, що було взято двоє коней по мобілізації.(38, арк.8)

В 1921р. Х з’їзд РКП(б) приймає рішення про скасування продрозверстки і переведення селян на продналог. Хоча формально Україна зберігала самостійність, фактично це рішення стало законом і у нас. В село привозять мануфактуру, керосин, сірники, сіль, мазь для коліс, утиральники і інші товари. Обмін йшов на хліб. Урожай озимих був середній, ярових, внаслідок засухи – поганий. Ціни на сільгосппродукцію були високими, але продналог ще вищим.(38, арк.111)

С.г. продукція

Ціна 1913р.

Ціна 1922р.

Жито

Гречка

Пшениця

Кінь

Корова

Свиня

0.75-1 руб.

0.60-0.70

1-1.20

50-60

60-70

20-30

4.5-5 млн. руб

4-4.2

4.5

160-200

167-180

120-150 (9, арк.122)

В радянській історіографії панувала думка про те, що продналог покращив становище на селі, сприяв торгівельним зв’язкам між містом і селом. Не знаю чи одне село, чи одна волость може бути показником становища в країні, але продналог не покращив, а погіршив становище селян. Податком було обкладено все від картоплини, дерева, куща, до самої людини. Селяни займалися бджільництвом, розводили свійських тварин, але не для свого вжитку, а на продаж. В волості ярмарки не проводились і всю ніч потрібно було витратити на дорогу на Пиківський або Бердичівський базари, щоб заплатити податок. Характерна пояснювальна записка однієї із жительок с. Хутори Кривошиїнські про те, що вона не може з’явитись в Острожецький волревком, оскільки для сплати продналогу віддала останню одежу, а на дворі зима.

13 березня 1922р. волвиконком приймає рішення про проведення з 22.03 по 5.04 “двухнедельника по выкачке продналога на 100%”(39, арк.41) Допомогу волвиконком просить воєнкома 7-го козачого полку. Може здача продналогу затримувалась через саботаж куркулів? Але їх не було в селі. Просто селяни не мали сил сплатити цей грабіжницький податок і його, та адміністративно-командна система, могла збирати тільки з допомогою штиків.

Голод вдалося пережити без людських жертв. Більше того, Острожок приймає до себе на лікування постраждалих від голоду Саву Никифоровича Пічахчі (1924р.н., уроженця с. Каракубі, Маріупільського повіту, Донецької губернії), Євгенію Кузнєцову і ряд інших.(39, арк.97-99) Кожен день відправлялась допомога голодуючим Поволжя. Так волвиконком відправляє 31 грудня 1921р. 46 пудів 8 фунтів жита і 140551 крб. грішми; 21 лютого 1022р. відповідно 6 пудів вівса, 11 пудів 8 фунтів гречки, 25 пудів 20 фунтів ячменю; 5 травня 1922р. – 16 пудів 5 фунтів ячменю, 40 пудів 15 фунтів жита додатково замість картоплі; 19 червня 1922р.-19 пудів 8 фунтів жита. Допомога відправлялася фактично кожен божий день. Все це показує не тільки працелюбство українського селянства, а й його патріотизм і інтернаціоналізм.

Вихід із економічної скрути селяни шукали в кооперативах. 22 березня 1922р. на зборах пайовиків було засновано товариство «Зірка». До нього ввійшли: Бондарчук Федір (голова), Комоцький Іван (скарбник), Мельничук Микита (секретар), Лепетуха Петро (касир), Остапчук Омелян, Кобилецький Марко, Гобеляк Іван, Максимнюк Іван, Салмін Михайло (члени ради). Товариство взяло в оренду ставок, панський садок (2 дес. 600 саж.), 150 десятин землі, панські знаряддя праці. Кожен член вносив 20 фунтів вступних та 2 пуда 20 фунтів пайових.(34, арк.5)

Це була краплина в морі, адже в селі на той час було 400 дворів, проживало 1880 душ. Відношення до артілі в більшості було байдужим. На 15 грудня в кооператив входило:

Прізвище

Вік

Сім’я

Земля

Коні

Корови

Рема-нент

Мельничук Н.Д.

Гобеляк П.А.

Мельничук С.Н.

Остапчук Є.І.

Лепетуха П.П.

Бондарчук Є.

Кобилецький М.

Мазур Г.

Шквира

Янцевич М.

віз

віз, плуг

віз

З перших кроків своєї діяльності товариство зіткнулось з чисельними труднощами, які пояснюються перш за все відсутністю досвіду. Тільки за 1922р. змінилось 3 голови. 4 лютого 1923р. новим головою був обраний Петро Лепетуха, але уже 22 лютого він подає заяву про звільнення. На чолі кооперативу стає Петро Мельничук. З товариства було виключено за розтрату Бондарчука Ф., Гобеляка І. і їх справу передано в товариський суд. Було відмічено, що основна причина поганої рентабельності – замкнутість і прийнято рішення про розширення кооперативу.(34, арк.11) Адже в 1923р. в селі було 455 дворів, проживало 1800 чол.(майже всі українці). Було 1889.42 дес. землі, з них 1624.42 дес. польової, 60 дес. лугів, 200 дес. огородної, 5 дес. садів. Земля була общинна, панувала трипільна система господарства. Урожайність була не висока: жито – 60 пудів з десятини, пшениця – 50, ячмінь, овес, гречка, просо – 40, картопля – 500. Селяни тримали худобу простих порід, забезпеченість худобою дуже мала, особливо мало коней.(34, арк.16)

Тому знов переобране 8 травня 1923р. керівництво (голова - Співачевський Віктор/25 років, неодружений, незаможник/, члени правління - Остапчук Омелян/38 років, одружений, незаможник/ та Лепетуха Онисько/26 років, одружений, незаможник/) направляє всю роботу на розширення кооперативу. На кінець 1923р. в ньому перебувало 38 чол., з них 60% - незаможники, 38% - середняки, 2% - куркулі. Товариство володіло 5 десятинами садибної, 100 дес. орної землі; 0.75 дес. займав парк, 4.25 дес. – садок (304 дерева, урожай – 250 пудів), 9 дес. – ставок.(34, арк.18)

Поряд із «Зіркою» 18 березня 1923р. в В.Острожку організовується ощадно-позичкове товариство «Самопоміч».

Правління: Яцюк Іван Артемів

Ткачук Ісаак Прохорів

Павлюк Прохір Василів.

Кандидати: Різник Микола Іванів

Приймук Карпо Петрів.

Рада: Білаш Пилип Петрів

Нишпорський Захарій Сидорів

Лепетуха Нестор Петрів.

Кандидат: Возний Карпо Яковів.

Ревізкомісія: Осадчук Радіон Наумів

Гончарук Гнат Яковів.

Кандидат: Мазур Микита Василів.

В «Самопоміч» входило 54 чол. Район його діяльності поширювався на В.Острожок, М.Острожок, Чепелі, Тараски.(34, арк.21)

14 січня 1924р. обидва товариства «Зірка» і «Самопоміч» зливаються в єдине товариство «Хлібороб». Головою обирають Ткачука Ісаака. В кооператив входило 70 чол. Товариство швидко зростає чисельно, розширюється сфера його діяльності. Уже на 13 квітня 1924р. в товариство входить 102 чол., на 27 листопада – 264 чол. 12 грудня 1924р. вирішено відкрити прокатний пункт, в якому: плугів – 4, борін – 2, культиваторів – 3, сівалок – 1, молотарок (без приводу) – 1, віялок – 1, катки – 3, грудорізка – 1.(34, арк.24) Ці знаряддя праці, за певну плату, використовували всі бажаючі. Ними члени товариства обробляли також 211 дес. кооперативної землі.

5 травня 1925р. відкривається молочарня, яка переробляє молоко і виготовляє сир, сметану та інші товари. Всі жителі села, за символічну плату (5 копійок – літр сметани) могли придбати необхідні продукти. Завідуючим молочарнею став Мельник Андрій. Робітником на сепараторі працював Ширитон Йосип, ремонтником Грабовський.(34, арк.97) Були побудовані вальци, які в основному виробляли штучний віск. Працював на вальцах Климнюк Андрій.

В 1925р. відбувається перший, після революції, спуск ставка, що принесло значний прибуток в товаристську касу. Відкривається покривний пункт, на якому утримуються 3 бугаї фрейбурзької породи, два кнури йоркширської породи, 1 жеребець.(34, арк.98) На 1 жовтня 1924р. було видано позик незаможним на суму 4584 крб. 79 коп., середнякам на суму 367 крб. 32 коп. Заможні селяни, окрім посівного зерна, нічого іншого не позичали. Найбільший розмір кредиту становив 50 крб.

В 1925р. розширюється прокатний пункт. Кооператори придбали додатково 3 сівники, 2 жатки, 1 плуга, 3 культиватори, 1 трієру, сівалку - сортировку «Тріумф». Становище товариства укріплюється, росте його авторитет. Кооператив входить в першу п’ятірку сильних товариств Вінницького сільгоспсоюзу. На 1 листопада 1925р. нараховувалося уже 478 членів товариства. Серед них 302 незаможних селян, 134 середняків, 7 заможних селян, 35 чол. нехліборобів.(32, арк.13)

Діяльність «Хлібороба» поширювалася на:

Села	Віддаленість від В.Острожка	Всього господарств	Членів в 1925р.	Членів в 1926р.
В.Острожок	–	491	226	270
М.Острожок	3 версти	223	61	83
Ступник	3 версти	485	98	131
Кропивна	5 верст	325	41	54
Погоріла	6 верст	140	44	64
Чепелі	2 версти	99	38	50
Вишенька	7 верст	385	4	–
Клітенка	8 верст		–	2
Тараски	3 версти		–	62

В цей час на чолі товариства стояли(34, арк.95):

Прізвище

Вік

Стан

Освіта

Прим.

Правління

Ткачук Ісаак П.

Мельничук Андр.

Гончарук Гран

Климнюк Лавро

Павлюк Прохор

сер.

бід.

сер.

поч.

–

сел.

-//-

Рада

Шиманський Євг.

Підспальний Мик.

Сініцький Казімір

Ковальчук Юхим

Маньківський

бід.

сер.

бід.

вища

поч.

поч

поч.

докт

г. ср.

сел.

-//-

Ревізкомісія

Пономарчук Іван

Сакович Микола

Лепетуха Онисько

бід.

сер.

поч.

учит.

сел.

-//-

В 1925р. було продано 2000 пудів жита, 2000 – пшениці, 1000 – ячменю, 4000 – вівса, 1000 – гречки.(34, арк.121) В подальшому товариство продовжує розвиватися. Уже на квітень 1927р. воно нараховує 847 членів з сумою кредиту 106535 крб. Існує 8 інших організацій з кредитом 12750 крб.(34, арк.146-147) В 1927р. появляється перше товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ) з кредитом 2000 крб. В нього входило 40 чоловік, мали 40 коней, молотарку, жниварку. В 1928р. нараховується уже 4 ТСОЗи.

У 1929-1930рр. стали створюватись артілі. Перша артіль дістала назву «імені І п’ятирічки». Головою правління її був обраний виходець із с. Петриківці Топорівський Іван. Але з самого початку в колективному будівництві позначились значні перегиби, які важкими гусеницями пройшли по душам людей.

Павлюк Прохор мав дружину Настю та троє дітей – Івана, Сергія і Володимира. Активного члена кооперативного руху, за відмову вступити в колгосп, проголошено куркулем, ворогом народу і розкуркулено. Хату забрали, його самого вислали на висилку. Жінка з трьома дітьми залишилася без даху над головою, без кусочка хліба. Молодші сини померли від голоду. Старший Володимир вижив тільки тому, що з 8-ми років пішов в найми.

Вараниця Варка. Середнячка. Мала коня, корову, віз, плуг. За відмову вступити в колгосп занесена в списки куркулів. Забрали весь реманент, розвалили хату. Жінка з дітьми змушена була зимувати в льосі.

Весь час відчуваючи нестачу продуктів харчування, центр вимагав все нових і нових поставок. Приватний власник приберігав вирощене в надії на підвищення цін, адже існуючі були надто низькими і не покривали витрат. В колгоспах урожайність була низькою. Так, розширений пленум Уланівського райкому партії 26.09.1931р. констатував, що колгоспи виконали хлібозаготівлю на 40-60% (Пустовіти – 15%, Вишенька – 28%, В.Острожок – 38%), ганебно іде заготівля плодоовочів (М.Острожок – 5%, Воронівці – 13%, Слобода Кустовецька – 20%), Вишенька, Ступник, В.Острожок опортуністично ставляться до копки буряка, в Кропивні, Скарженцях, В.Острожку, Пагурцях приховують вирощений урожай, подають невірні дані про урожайність, прикривають крадіжки. Робиться висновок, що з цим потрібно суворо розібратися, виїхати у зазначені села, забезпечити виконання зборів, виявити злочини, провести показові суди.(48, ст.21-23) Виступ Бойко (Воронівці), який відмітив, що райземвідділ три рази міняв плани весняної сівби, внаслідок чого посіяли пізно, урожай низький; що районні представники їздять по селах, але не дають практичних вказівок, а лише мішають працювати – була визнана опортуністичною і засуджена. Виконати план вирішено за рахунок експропріації зерна у куркуля.(48, ст.5)

Саме прагнення місцевого керівництва будь-якою ціною виконати план хлібоздачі на 100 і більше процентів привело до масового голодомору 1932-1933рр. Можна звинувачувати Сталіна і радянську систему. Це і правильно і легше. Адже вони дали команду, вони – грузини, москалі і інша нечисть здійснювали геноцид бідних українців. Але як тоді пояснити відсутність голоду в Малому Острожку, що за три кілометри від Великого? Як пояснити, що там колгоспники і неколгоспники мали хліб не тільки для власного вжитку, а й на обмін? А у Великому Острожку померло від голоду понад 860 чоловік.

Згадує Жигалівська Віра Каленикова: “Ми їли в ту пору здохлих коней, гнилу картоплю, черепахи, жаби, маслюки, калачики, лободу, спориш. Кришили і варили. Розбирали клуні, хліви та міняли на їжу, ходили в найми. Сільрада забирала зерно. Виживали ті в кого була корова. Мертвих вивозили на цвинтар і вкидали по 5-10 чоловік в одну могилу. З сім’ї померли – Жигалівський Мухтей, Фросина, Мотря, Ольга, Ганна, Надія; Лупійчуки – Онуфрій, Захар, Ксенія і її дитина Лєна.”

Сафонюк Тетяна Федорівна повідомляє, що в цей рік померли Максимнюк Тодор, Максимнюк Василь, Лепетуха Ольга, Лепетуха Галина, Лепетуха Микола, Бондарчук Олександр, Бондарчук Ганна, Бондарчук Олег, Бондарчук Віктор, Бондарчук Іван, Муковоз Олександр, Муковоз Христина, Шинкарук Надія, Шинкарук Марія, Вітрук Нестор, Вітрук Петро, які жили по сусідству.

Було зафіксовано три випадки людоїдства. Баба Олена на кутку з’їла свого сина, Бурлата Мухтей зарізав і з’їв свою матір (представник влади знайшов під столом тільки голову), Горпина Лозенка з’їла свого сина.

«Робилась біда. Люди пухли від голоду. Свої сільські активісти на чолі з сільським головою, ходили по хатах, залізною палицею штрикали кругом. Люди догумлялися замуровувати зерно в стінах, в печах, закопували в землю... Ніщо не допомагало, забирали все. Навіть якщо знаходили в печі щось варене і те викидали. Хто добровільно не віддавав застосовували силу. А худоби не ховали, бо все одно приходили і забирали. Забирали одежу і люди часто впізнавали на сім’ях уповноважених свої хустки та кожухи. Хто викаже в сусіда місце схову зерна обіцяли 10-15%. Заставляли всіх записуватися в колгосп. Тим, хто був в колгоспі варили якийсь куліш і давали трошки хліба.

Не знаємо як і вижили. Їли все підряд: жабів, черепах, слимаків, черв’яків, різноманітні бур’яни, виловили котів, собак, щурів, подоставали дохлих коней. Вижили ті, хто міняв дрантя на лушпайки та хліб. А хліб тоді був з полови і лободи. Відкрили яму з бараболею в колгоспі, а вона вся погнила. Люди кинулися з усіх сіл, ковтали сиру на голодний желудок, а потім корчилися, кричали від болю, падали і тут же вмирали.

Мертвих хоронили на цвинтарі. Звозили возом і мертвих кидали в одну яму. А на завтра були нові трупи. На вулиці під плотами сиділи, лежали ті, які вже ходити не мали сили. Хоронили без труни, без попа, а часто і без рідних, бо вже нікого не залишилося.

В полі лежали колоски, але їх не дозволяли збирати. Волинець Марія зібрала декілька колосочків, бо діти дома голодні, так її зловили, зробили конфіскацію майна і саму посадили в тюрму».(записала Безверхня Н.М. зі слів Мазур Віри Василівни 1926р.н. та Сафонюк Ольги Герасимівни 1914р.н.)

А влада ніби нічого не помічала. На загальних районних партійних зборах 24 січня 1933р. доповідач Марчук відмічав: «Посівного матеріалу в колгоспах 5%, в одноосібних господарствах – 0%. До ремонту знарядь сільськогосподарської праці не приступали. Реманент і тяглова сила за бригадами не закріплена. Стан тяглової сили катастрофічний (масовий падіж коней в с. Ступнику і ін.). Умови праці робітників МТС кепські, приміщення холодне і не устатковане. Трактори (8) не ремонтуються.» На перший погляд здається, що партійні чини розуміють ситуацію, але наскільки блюзнірськи і людиноненависницьки звучать їх пропозиції по покращенню становища:

-Демиденко: «Для успішної весняної компанії необхідно вести культурно-масову роботу серед населення, випускати газети, гасла, залучаючи всі культурні сили села».

-Набока: «Вихід із скрутного становища – проведення масових чисток і вилучення чуждих елементів. Тоді план по хлібозаготівлі буде виконано».(52, арк.2-3)

7 лютого 1933р. нарада голів партосередків, голів сільрад і колгоспів постановляє:

«В ряді сіл панує повний саботаж (Сулківка, Слобода-Кустовецька, В.Острожок) по підготовці до весняної посівної компанії. Посівний матеріал одноосібних господарств обов’язково зсипати в громадські гамазеї. Не видавати жодного кілограма зерна. Засудити виступ Зубчевського і розібратися з ним як з опортуністом. (Зубчевський єдиний мав мужність визнати голод на селі)».

На весну 1933р. становище ще більш погіршало. Секретар Уланівського райкому партії Русанов 9 квітня 1933р. змушений визнати, що голод стиснув своїми лещатами весь район: «Більш ураженими є Воронівці, В.Острожок, Уланів, менш – Сміла, Подорожна, Пагурці. В В.Острожку організовано ясла на 140 дітей, стаціонар на 34 чол., стаціонар для дорослих на 18 чол. Представлено для отримання допомоги 196 чол. З перевірених 900 чол. виявлено хворих 880 чол., з них дорослих 459 чол., дітей – 321… У менш вражених селах випадки захворювання і загибелі людей від голоду зростають. У більш вражених селах за останній час помирають щоденно 5-6 чоловік.»(52, арк.66)

Починає звучати критика, загальна, розпливчата, але вона не може спинити сповзання села у прірву страху і зневіри. Районні партзбори 12 червня 1933р. констатують:

-Партосередки не сприяють роботі КМС. В В.Острожку осередок розвалено. Члени партії в бригадах не працюють, а займаються чванством.

-В Чеснівці комуністи без будь-яких прав будують власні будинки із дерева одноосібників. В М.Острожку у сектантів забрали посівний матеріал, а самих виганяють із села.

-Із членів КМС в бригадах працює 1 чол.(із усього району), із членів партії – жоден. Зате посилені пайки отримують усі.

-Окремі голови сільрад не відправляють громадян, які на полі копають картоплю в міліцію, а виводять подальше і здійснюють незаконні дії з ними. (53, арк.12-13)

На осінь 1933р. голод вдалося припинити. Адже програма партії була виконана – непокору селян зламали. І нікого з керівництва, ні на верху, ні знизу, не цікавило якою ціною. Адже їхні сім’ї вижили завдяки компайкам. Так само як нікого не цікавить сьогоднішній день села. Безглузді, насаджені зверху реформи (уже не міфічного Сталіна чи Кремля, а власного українського уряду) повторюють трагедію 30-х років. Тільки спланованим голодомором можна назвати те, що люди в середині 90-х років роками працювали без зарплати і зараз фактично отримують натуроплату, в декілька раз нижчу прожиткового рівня. На селах бовваніють остови колишніх ферм і польових станів (старожили навіть у війну не бачили таких руйнацій), “випарувалася” техніка і худоба, заклади культури, освіти, медицини перебувають у страхітливому стані. Тільки спланованим геноцидом проти власного народу можна назвати штучно створену мільйонну армію безробітних, падіння моралі і віри.

За голодомором прийшли репресії. Фактично вони тривали весь час, але свого піку досягли в 1937-1938рр., коли лише в В.Острожку були репресовані голова колгоспу Пащенко, бригадир Мельничук Іван, тракторист Мароківець, машиніст Гадомський Левон, колгоспники Бахманський, Підскальний, Маляревич Віктор, Маляревич Леонід, Лепетуха Микита, секретар сільради Гуць Федір, учитель Бакалінський Борис Якович. Вина цих людей лише в тому, що не лизали задні місця начальству і мали свою точку зору на життя, про яку відкрито говорили.

В 1936р. в селі неграмотних уже не було. 1 вересня 1936р. відкрила двері нова середня школа. Налагоджували роботу колгоспи ім. І п’ятирічки і ім. XVІІ партз’їзду. Виробіток на один трудодень в 1940р. становив: в колгоспі ім І п’ятирічки 1,7 кг. зерна, 5,3 кг. соломи (полови), 0,48 крб. грошима; в колгоспі ім XVІІ партз’їзду – 1 кг. зерна, 4 кг. соломи, 0,70 крб. грошима. Село будувалося, міцніло, попри всі не гаразди. А в повітрі вже пахло війною. 12 березня 1940р. у фінській війні загинув Бойко Григорій Петрович.

В перші дні війни всі жителі села призивного віку були мобілізовані Уланівським райвійськкоматом до лав Червоної Армії. Необмундировані, погано озброєні вони 10 липня 1941 року вступили в районі Острополя (зараз Хмельницька область) в нерівний бій з танковою армадою генерала Клейста. Доля більшості із них до цього часу залишилась невідомою. Село від загарбників обороняла 190 стрілецька дивізія 49 стрілецького корпусу. 14 липня 1941 року о 8-й годині ранку фашисти увійшли в Великий Острожок.(15, арк.8) Як на параді крокували їх головні сили курним шляхом з Вишеньки на Острожок, коли несподівано виринув радянський винищувач. Сотні березових хрестів ще довгі роки бовваніли поряд з дорогою. Гітлерівці стали нищити худобу, забирати запаси хліба. Була встановлена “нова” місцева влада, набрані загони поліції, які наввипередки намагались показати перед німцями свою відданість “Рейху“. Єврейські сім’ї були зігнані в Уланів, де масово були розстріляні. Населення, як могло, боролося з окупантами. Ховали харчові продукти, саботували накази німецького командування, не виходили на роботу, нищили приготовлені до відправки в Німеччину продукти, ламали техніку. Молодь тікала і ховалась, щоб не їхати на рабську працю в Німеччину. Поступово налагоджується організований рух опору. Через село проходила зв’язкова лінія, яка з’єднувала партизан Чорного лісу (зараз Калинівський район, Вінницької області) з партизанами Житомирщини. Зв’язковою і господаркою явочної квартири в селі була Остапчук Секлита Омельянівна. Вітрук Прокіп Петрович і Вознюк Василь Юхимович збирали для партизан відомості про чисельність і рух ворожих з’єднань. З 1942 року в селі працює радянський розвідник Куликов Олександр Іванович.(46, арк.1-17) В 1941р. висадився з десантом в Житомирських лісах. Був направлений для встановлення зв’язку з партизанами Чорного лісу. Як зв’язковий оселився в Острожку, одружився з Остапчук С. М. З весни 1943р. партизан загону ім. Кармелюка партизанської бригади ім. Леніна. Загинув під час виконання бойового завдання в районі Янева осінню 1943р. Населення Острожка ненавиділо фашистів. Ткачук Текля Петрівна місяць переховувала капітана Червоної Армії Коваля Андрія. Солодка Серафима Миколаївна переховувала військовополоненого Солодкого Павла Гордійовича (вони одружилися), який пізніше загинув.(47, арк.21; 49, арк.7, 10) За роки окупації в німецьку неволю забрано 26 осіб (з них 12 дівчат), а під час відступу, 6-7 березня 1944 року, ще 38 осіб. 22 січня 1944 року, за непокору “властям”, була вбита Безверхня Ульяна Андріївна, 1918 р.н. Жигалівського Пилипа німці забили на порозі хати. При звільненні мати Мельничук Ярини Сидорівни живцем згоріла на печі разом з хатою.

8 березня 1944 року о 10 годині ранку село було визволене. Бій був недовгим. Після часової артпідготовки і авіабомбордування лінія фронту, яку фашисти укріпляли близько двох місяців, була прорвана. Визволяючи село смертю героїв загинули воїни 129-ї гвардійської стрілецької дивізії 320-го гвардійського стрілецького полку гв. лейтенант Злотоверхий М.І.(1922р.н., уроженця ст. Леушковська, Ново-Леутковського р-ну, Краснодарського краю), рядові Обуховський Д.Г.(м. Бердичів, вул. Житомирська 37), Потапов А.О.(Мордовська АРСР, Комаровська обл., Тонкінський р-н, Глубокинська с/р), Халіков Т.(Джалалабадська обл., Сулакський р-н, к-п Бурак-Кургал), Мурабулаєв А.(Узбекська РСР, Учинський р-н, Джап Курзанськ), Хадирбаєв Х.(Киргизька РСР, Жовтневий р-н, Скалка Кирпе), медсестра Демиденко М. І.(Сумська обл., Кедригайлівський р-н, с. Лісне).(50, арк.86; 51, арк.90)

Війна відходила далі. Чоловіки, які досягли призивного віку, пішли на фронт. Всі інші взялися за відбудову. Адже одна вулиця села була повністю спалена, зруйновано будинок середньої школи, медпункт, сільмаг, клуб, сільраду, церкву, багато колгоспних будівель. Вартість збитків мирних жителів становила 1520882 крб., колгоспу “1 п’ятирічка” – 6281269 крб., колгоспу “17 з’їзд ВКП(б)” – 4050523 крб., школи – 668250 крб.(43, арк.22) Вся тяжість відбудови лягла на плечі жінок і підлітків. Техніки не було. Орали на коровах. В борони запрягалися самі. Після 9 травня 1945р. почали надіятись на краще, адже закінчилась війна.

Почали повертатися бійці-односельчани, більшість з яких нагороджена урядовими нагородами. За зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945р. командиру 88-го гвардійського стрілецького полку 33-ї гвардійської стрілецької Севастопольської дивізії гвардії підполковнику Герасимчуку Давиду Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями. Народився Давид Іванович 15 травня 1916р., службу в Червоній Армії розпочав з 1936 року. В 1939р. закінчив курси вдосконалення командного складу. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941р. Воював на Західному, Сталінградському, 3-му Білоруському фронтах. В 1942р. закінчив військову академію ім. М. Ф. Фрунзе. До звання Героя представлений за особисту мужність і вміле керування при штурмі міста-фортеці Кенігсберг, за переправу без втрат на західний берег річки Лаупе-Фліс, який ворог сильно укріпив та стрімке переслідування німців до затоки Фішгаузенер-Вік.(30, ст.69-71)

Повернувся і Сухін Іван Гаврилович, вбитий і похований, виживший і комісований, він знову добився відправки на фронт. Повернулися десятки інших простих трудівників суворих фронтових армійських буднів, кожен з яких чесно виконував свої обов’язки.

Але повернулися не всі. Поміркована Федора Нилівна втратила на війні чоловіка і трьох синів. На чоловіка і двох старших – Івана та Тодора – прийшли похоронки, а про найменшого не дочекалася жодної звістки. “Хворіла я тоді, просила, щоб побув зі мною. Та й малий ще був іти на війну. Сказав: ”Не можу”. Записався добровільцем. Пішов. Саме в той день прилетіли лелеки. Ото й зустрічаю їх кожного разу” – згадувала жінка. Саме її гірка доля спонукала місцеву владу поставити в центрі села на Меморіалі Слави скульптуру “Скорботна мати”.

А в 1993 році прийшов у село лист із далекої Америки. Громадянин США Поміркований Петро Трохимович просив повідомити про долю матері. Сам він, попавши в самому кінці війни в полон, опинився в американській зоні окупації і, боячись покарання “за зраду”, виїхав до далекої Америки. І лише після розвалу СРСР почав шукати рідних. На жаль пізно. Не діждалася мати звістки про сина(31, ст.3).

Висновок.

А життя продовжувалося. Село відбудовується. Делегатом ХІІІ з’їзду комсомолу України був 16-річний Аркадій Жигалівський, які вирощував в ті важкі сорокові по 26,5 центнерів зернових з гектара. З 1955 року колгосп імені 17 партз’їзду і колгосп імені І п’ятирічки об’єднали в один – імені М.Коцюбинського. замість старих глиняних тваринницьких ферм і землянок-вівчарників побудували сучасні приміщення. Замість тракторів марки «Фурмол» і причіпних комбайнів на тракторній тязі появилася нова техніка. В 1969р. за успіхи в підвищені продуктивності молочної худоби орденом Леніна нагороджена Снігур Віра Яківна. В 1985р. пенсіонерка Бойко Ганна Ульянівна віддала всю свою невелику місячну пенсію – 28 крб. у фонд Миру. В 1987р. жителі села перерахували в фонд Чорнобиля 1141 крб. В 1967р. в центрі села постав новий Будинок Культури, в 1989р. – двоповерхова школа. На початку 90-х село асфальтоване, з 2005-го – газифіковане. На перший погляд все добре. Але в тій самій школі за останні 10 років кількість учнів зменшилася до 54. Всі поля засіваються, але працюють там чужі робітники, місцеві ж селяни роботи не мають. Польовий стан і ферму зруйновано. Техніка зникла. Молодь тікає світ за очі, туди де хоч щось можна заробити. Село з багатовіковою історією вимирає. А жаль…

Використана література і архівні матеріали:

1. Сецинський. Археологічна карта Подільської губернії. М. 1901

2. Крылов А. Населенные места Подольской губернии. К-П. 1905

3. Гульдман В. К. Подольская губерния. Опыт географыческо-статистического описания. К-П. 1889

4. Slownik geograficzny krolestwa Polskiego. W. 1898

5. ДАХО Ф-315, оп.1, спр.11829. Клировые ведомости церквей Подольской духовной консистории. 1891

6. ДАХО Ф-685, оп.1, спр.133. Визитное описание костёлов. 1862

7. ДАХО Ф-241, оп.2, спр.173, 476. Опись помещицкого имения с. Великий Острожок. 1845

8. Pulanski K. Kronika polskich rodow szlacheckich Podola, Wolunia I Ukrainy. W. 1991

9. Jablonowskie A. Zrodla dziejowe… t.VІ. W. 1897

10. Мальченко. Укріплені поселення Подільського, Брацлавського і Київського воєводств. К-П. 2001

11. Батюшков. Историческое описание Подолии. СПб. І891

12. Нариси Подільського краю. К-П. 1990

13. Jablonowskie A. Zrodla dziejewa… t.XXII. W. 1897

14. ДАВО Ф-200, оп.1, спр.904.

15. ДАВО Ф-255, оп.3, спр.1.

16. ДАВО Ф-255, оп.4, спр.17.

17. Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область. К. 1972

18. Дашкевич М.П. Болоховська земля і її значення в російській історії. К. 1874

19. Сецинський Є. Праці Подільського єпархіально-статистичного комітету. т.9. К-П. 1901

20. Статистичний звіт по Вінницькому повіті. Вінниця. 1902

21. Памятная книга Киевского учебного округа. ч.1. К. 1903

22. ДАВО Ф-470, оп.1, спр.103.

23. ДАВО ФД-200, оп.1, спр.558

24. ДАВО ФД-200, оп.1, спр.653

25. ДАВО ФД-200, оп.1, спр.685

26. Грушевський М.С. Нариси історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XІV ст. К. 1991

27. Крип’якевич І. Історія української культури.

28. Галицько-Волинський літопис. // В кн. Спадщина поколінь.// К. 2002

29. ДАВО ФД-255, оп.32, спр.3

30. Овеянные славой имена. Одесса. 1989

31. Реп’ях М. Принесіть лелеки. // Червоний прапор. 2 березня 1974р.//

32. ДАВО ФР-137, оп.1, спр.983

33. ДАВО ФР-137, оп.1, спр.1060

34. ДАВО ФР-137, оп.1, спр.1146

35. ДАВО ФР-200, оп.3, спр.2

36. ДАВО ФР-200, оп.3, спр.6

37. ДАВО ФР-200, оп.3, спр.12

38. ДАВО ФР-200, оп.5, спр.14

39. ДАВО ФР-200, оп.5, спр.59

40. ДАВО ФР-200, оп.5, спр.152

41. ДАВО ФР-965, оп.5, спр.226

42. ДАВО ФР-965, оп.5, спр.247

43. ДАВО ФР-1683, оп.1, спр.12

44. ДАВО ФР-4422, оп.1, спр.39

45. ДАВО ФР-4939, оп.1, спр.14

46. ДАВО П-425, оп.1, спр.430

47. ДАВО П-425, оп.1, спр.440

48. ДАВО П-2268, оп.1, спр.21

49. ДАВО П-425, оп.1, спр.432

50. ЦАМО СРСР Ф-1349, оп.2, спр.10

51. ЦАМО СРСР Ф-1349, оп.2, спр.12

52. ДАВО Ф-136, оп.136, спр.80

53. ДАВО ФП-2268, оп.1, спр.30

54. Архив Юго-Западной Руси ч.7, т.2, К. 1890

ЗЗСО с.В.Острожок

ЗЗСО І-ІІ ст.с.Великий Острожок

Історичні новини

Новини

Навігація

Контакти